Преосвященний Пахомій (Кєдров), архієпископ Чернігівський і Ніжинський (†1937)

(1876 – 1937)
Біографія

Новомученик архієпископ Пахомій (Кєдров) народився 30 липня (ст. ст.) 1876 р. в сім’ї священика Петра Кедрова в м. Яранська, Вятської губернії. У хрещенні його теж назвали Петром. Сімейство Кедрових було традиційно великим. Окрім Петра (майбутнього владики Пахомія) у сім’ї Кедрових народилися сини: Іоанн, Олександр, Микола, Полікарп, Михайло і дві дочки – Зінаїда і Віра. Всі сини пішли по духовній дорозі. Троє з них, включаючи Пахомія, досягли архієрейського ступеня священства і згодом піддалися репресіям з боку радянської влади. У сім’ї панував дух християнського благочестя. Діти з малечку були навчені розпорядку церковного життя і церковного богослужіння. Брат Пахомія, Полікарп (єпископ Аверкій), згадував, як вони в дитинстві допомагали батьку-священикові “співати, читати і прибирати храм”.
Не дивлячись на численність сімейства, батьки Кедрових вивчили всіх своїх дітей. Сини закінчили Яранське духовне училище і В’ятську духовну семінарію. Потім Петро вступив в Казанську духовну академію. В академії на одному курсі з ним вчився Олександр Поздєєвський, майбутній ректор Московської духовної академії, а потім відомий архієпископ Феодор, який у своїх спогадах відзначав, що “паламарем академічної церкви був смиренний і покірливий хлопець Петро Кєдров”.

Хоча у Петра, як і у багатьох дітей священиків, майже не було можливості вибору життєвого шляху, він не обтяжувався сімейною традицією, дуже любив своє пастирське служіння і духовну роботу. “Я взагалі ніколи не займався і не цікавився політикою, – говорив владика Пахомій слідчому в 1922 році, – з 22 років від народження, з 3 курсу духовної академії, я став ченцем, і головним, майже винятковим предметом моїх занять було вивчення релігії, поза якою для мене не було інших інтересів”.

У грудні 1898 року Петро Кєдров, тоді студент третього курсу академії, прийняв обітницю іночества з ім’ям Пахомій. Після закінчення академії в 1900 році він три роки викладав у Липецькому духовному училищі, потім був переведений у Кременецьке духовне училище. Через рік після останнього призначення Пахомій опинився на новому місці служби – в м. Дермань Волинської губернії на посаді настоятеля Дерманського Свято-Троїцького монастиря з одночасним завідуванням Дерманською церковно-вчительською школою. Тоді ж він був зведений в чин архімандрита. Сім років, проведені в цьому тихому живописному волинському куточку, по визнанню Пахомія, були кращими в його житті. “У школі вчилися тільки діти селян, і я в цій обстановці відчував себе дуже добре”, – згадував владика через декілька років”.

Дерманська тиша подобалася Пахомію тому, що він був людиною високодуховною, завжди прагнучою до виконання головної чернечої праці – молитви. Окрім цього достовірно християнського чернечого настрою, Пахомій мав філософський розум, що простежується в його проповідях і інших матеріалах, де перед нами постає в більшій мірі філософ-учитель, ніж керівник-пастир. До Чернігова він потрапив у 1911 році. 30 серпня в Почаївській Лаврі відбулася хіротонія архімандрита Пахомія в єпископа Новгород-Сіверського, вікарія Чернігівської єпархії. Її здійснював Волинський архієпископ Антоній (Храповицький). Подальша пастирська діяльність Пахомія (Кедрова) була пов’язана з Черніговом, який став для нього рідним і близьким. Не дивлячись на титул Новгород-Сіверський, він проживав постійно в Чернігові, завідував Чернігівським Успенським Єлецьким монастирем, як правило, виконував різні дрібні доручення Чернігівського єпископа.

Єпископ, потім архієпископ, а згодом священномученик Василь (Богоявленський) був достатньо діяльним і активним архієреєм. За час його єпископства було відкрито друге жіноче єпархіальне училище, ряд двокласних духовних шкіл, змінене єпархіальне духовне періодичне видання. Активно велася місіонерська діяльність, а в Миколаївському єпархіальному будинку регулярно проводилися науково-богословські лекції і релігійно-етичні читання. Під час Першої світової війни була організована допомога фронту, пораненим воїнам і т.д.

Єпископ Пахомій при владиці Василію залишався, як би, в тіні, служив у церковних службах, висвячував дияконів, призначав причетників, очолював тимчасові комісії, брав участь у засіданнях різних рад і т.д.

У червні 1916 року єпископ Василій відбув до Петрограду для присутності на літній сесії Священного Синоду. Обов’язки правлячого архієрея передавалися єпископові Пахомію. А через півроку пролунала революція, і Російська імперія припинила своє існування. Чернігівський архієпископ Василь (Богоявленській) знаходився в Петрограді. До Чернігова він повернувся 24 березня, а вже через два дні був заарештований за розпорядженням губернського виконавського комітету. Ще через два дні владику Василія відправили до Петрограду. Було ініційовано розслідування діяльності архієпископа Василія в Чернігові і на посту голови видавничого комітету Синоду, результати якого не відомі до цих пір. У Петрограді владика Василій був звільнений з-під арешту, але “відправлений на спокій”, а пізніше включений у групу по підготовці до Всеросійського Церковного Собору.

Після відправки архієпископа Василія до Петрограду управління Чернігівської єпархії знов перейшло (без офіційного твердження) до єпископа Пахомія. Тимчасовий уряд, видаливши з архієрейських кафедр владик, які вважалися монархістами, не поспішали призначати або затверджувати нову церковну адміністрацію. Тимчасом демократичні тенденції в церковній сфері не відставали від змін у суспільному житті. Зокрема, була відновлена давня церковна практика – вибори віруючими духовних пастирів.

У Чернігові 6 квітня, на четвертий день Великодня, в малому залі єпархіального будинку відбулося засідання виконавчого комітету духівництва, який більшістю голосів негативно вирішив питання про можливість очолювати Чернігівську єпархію владикою Василієм (Богоявленським). Про це рішення негайно було послано повідомлення до Петрограду, в Синод і тимчасовий уряд. У травні 1917 року відбувся єпархіальний з’їзд духівництва і мирян. На нім одноголосно був вибраний керуючим архієреєй-єпископ Пахомій (Кєдров). Це одностайне обрання свідчить про його пошану і авторитет у колах духівництва і серед мирян Чернігівщини. От як, наприклад, він був охарактеризований через декілька років стороннім спостерігачем: “Це перший випадок такої одностайності, такої симпатії. Пахомій з чистою християнською душею – безсрібник, який віддасть останню сорочку. Рідкісний тип християнина, який не чекає прохання, а сам пропонує те, що у нього є”. Владиці Пахомію (Кедрову) було сорок років, коли його вибрали єпископом Чернігівським. Попереду були двадцять років пастирства і життя, в яке уривалися революційні події, вилучення цінностей з церков і монастирів, блюзнірство над мощами праведників, арешти, обшуки, суди, висилки, табори.

У 1917 році єпископ Пахомій брав участь у Всеросійському Помісному Церковному Соборі, де, між іншим, висловлювався проти обрання патріарха шляхом жеребу. Ось його аргументація: “Остаточне обрання з цих осіб [кандидатів – О. Т.] Патріарха за прикладом Церков Константинопольської, Антіохійської і Єрусалимської слід було б надати одним єпископам, які і провели б це обрання таємною подачею голосів. Що стосується передбачуваного обрання Патріарха з трьох намічених Собором осіб за допомогою жеребу, то … цей спосіб у Церквах Східних при обранні Патріарха не застосовується, тільки в Церкві Александрійській вдаються до цього способу у разі рівності голосів, отриманих кандидатами в Патріархи при вторинному голосуванні всього Собору”. Голос Пахомія (Кедрова) може свідчити про його глибокі пізнання церковного статуту і канону, а також про його авторитет в середовищі ієрархів Російської Православної Церкви. Слід зазначити, що владика Пахомій і надалі дотримувався думки, що всі найбільш важливі для життя Церкви питання повинні вирішуватися виключно архієреями. У Москві єпископ Пахомій (Кедрів) знаходився до квітня 1918 року. Його підпис стоїть під рішенням Собору про прославляння святителя Софронія (Крісталевського), єпископа Іркутського. Ще в січні-лютому 1918 року він побував у Києві, де почав свою роботу Всеукраїнський Православний Церковний Собор. Владика Пахомій був вибраний в члени президії Собору. Повернувшись до Москви, він від імені української делегації робив доповідь на засіданні Всеросійського Православного Собору про роботу Всеукраїнського Православного Собору.

У важкі роки революції єпископу Пахомію допомагали в управлінні єпархією вікарні єпископи – Стародубський, потім Сосницький Миколай (Могилівський) і Новгород-Сіверський Іоанн (Доброславін). 1919 рік був найбільш кривавим революційним роком для України. У Чернігівській єпархії була закрита духовна семінарія, духовні училища, припинена видавнича діяльність. Восени більшовики були вигнані з Чернігова; встановилася білогвардійська влада, що, проте, не принесло полегшення місцевому населенню. Продовжувався грабіж, репресії, тепер проти тих, хто підтримував радянську владу, у тому числі і проти деяких священнослужителів. Білогвардійці намагалися залучити в політичну боротьбу і Церкву. Вони примушували єпископа Пахомія і місцеве духівництво служити молебні, прославляти “визволителів” і ін. У владики вистачало мудрості і волі не піддаватися на подібні маніфестації з політичним відтінком. І дійсно, через місяць білогвардійці бігли з Чернігова, Радянська влада повернулася…

У серпні 1920 року ухвалою СНК УРСР всі релігійні общини на Україні позбавлялися прав як юридичні особи. Підлягали вилученню печатки, прибутково-видаткові книги і інші офіційні юридичні документи. В кінці 1920 і на початку 1921 року по всій Радянській Росії і Радянській Україні розвернулася повномасштабна антицерковна акція. Наступ на Церкву відбувався, так би мовити, по всіх фронтах. Влада намагалася підірвати матеріально-економічний стан Церкви, розколоти її зсередини, морально принизити віруючих. Все це відбувалося і в Чернігівській єпархії. Особливо боляче вплинула на християн Чернігова акція з оглядом мощей святителя Феодосія.

Тоді єпископ Пахомій випробовував тиск з двох боків: з боку влади і з боку церковної громадськості, в середовищі якої виникала думка, ніби то владика йде на поступки і не все робить, щоб не допустити дій властей і повернути мощі назад віруючим. Звичайно, це було не так, про що додатково свідчать відкриті документи. Владика Пахомій прикладав максимум зусиль у цій справі. Нарешті справа дійшла до вищих ешелонів влади і питання про мощі святителя Феодосія розглядалося на засіданні Політбюро ЦК КП(б) У, де було вирішено відправити їх до Москви. За свої старання в цій справі Пахомій трохи не заплатив головою. Він був арештований як заручник в лютому 1921 року, і декілька днів його життя висіло на волоску.

Український церковний рух, що почався в роки революції, досяг свого апогею в 1921 році. У жовтні Церковна Рада організувала проведення Всеукраїнського православного церковного Собору. Більшість єпископату який залишився на той час в Україні не підтримав створення Української автокефальної православної Церкви і проігнорував Собор. Єпископ Пахомій, як вже наголошувалося, не був супротивником реформ церкви, але до радикальних дій лідерів українського церковного руху (наприклад, скликання без згоди єпископату церковних Соборів і нарад, ухвалення важливих рішень без участі архієреїв, негайний і непідготовлений перехід на українську мову в богослужінні, двошлюбність священиків і ін.) відносився негативно.

У 1921 році єпископа Пахомія і інших священнослужителів звинуватили в контрреволюційній діяльності. Формальна справа почалася 20 жовтня 1922 року, хоч стеження за конкретними особами велося з літа, що свідчить про наперед сплановані дії. Співробітники ГОГПУ провели обшуки в канцелярії єпархіального управління і на квартирах її службовців – єпископа Пахомія, священиків М.М.Храмцова, А.А.Короткевича, Н.А.Воскресенського, С.С.Яковенко і Л.Г.Терлецького. В результаті священнослужителі були заарештовані, а папери і речі, знайдені при обшуку, стали причиною висунутого ним звинувачення. Найбільш небезпечним речовим доказом “контрреволюційної діяльності” чернігівського духівництва виявилося звернення якогось “Південно-західного комітету порятунку Росії”. Але оскільки єпископ Пахомій заявив, що листівки підкинуті невідомими особами в приміщення канцелярії, а надалі він і інші обвинувачені трималися цієї думки, то слідство стало шукати інші докази провини підслідних. Зокрема, виникла справа з друком “Чернігівської архієпископії”, яка, на думку слідства, була втаєна владикою Пахомієм і незаконно їм використовувалася.

Слідство продовжувалося більше місяця, єпископ Пахомій був визнаний винним і висланий за межі Чернігівської губернії на три роки.

Після висилки владики з Чернігова на початку 1923 рік на два роки ми втрачаємо його із виду. Де і як провів він цей час, поки не відомо. Існують вказівки, що вже в 1923 році Пахомій знаходився в Москві, в Данилівському монастирі у свого однокурсника по Казанській духовній академії Феодора (Поздєєвського), який був до революції ректором Московської духовної академії, потім єпископом і главою опозиції “данилівського” напряму. 30 листопада 1925 року в числі архієреїв, священиків, мирян, – прихильників патріаршого місцеблюстителя, митрополита Петра (Полянського), – був арештований і Пахомій (Кєдров). Слідство, яке тривало півроку, закінчилося для нього і багатьох інших посиланням в Комі-Зирянський край на три роки.

Останні десять років життя Пахомія (Кедрова) в літературі про нього представлено заплутано. Є вказівки, що владика Пахомій, засуджений в 1926 році, якийсь час знаходився в посиланні в Соловецькому ув’язненні. За іншими відомостями, це відбулося після третього його засудження в 1930 році. Але в кінці 1928-1929 рр. він знаходився в Чернігові. Цей час, після декларації митрополита Сергія (Страгородського), як відомо, відмічений надзвичайною емоційною напругою внутрішньо-церковного життя. Відношення Пахомія (Кедрова) до “декларації” і до тодішніх подій в житті Російської Православної Церкви не зовсім ясно. Вважається, що він спільно з своїм братом єпископом Аверкієм (Кедровим) є автором послання, в якому прозвучала критика політики митрополита Сергія. Послання це було надруковане за кордоном без належної археографічної обробки. У передмові сказано, що послання було написане між двома посиланнями архієпископа Пахомія. Але посилань всього було три. Невідома також і “легенда” появи у пресі тексту послання братів-архієпископів, а тому вважати його надійним джерелом поглядів Пахомія (Кедрова) поки не можна.

Владика Пахомій був заарештований у Чернігові 16 жовтня 1930 року. На жаль, ми не мали можливості познайомитися в повному об’ємі з матеріалами цієї справи. Вони опубліковані частково і представляють події так: архієпископ Пахомій жив у Чернігові по вулиці Толстого, 35. При обшуку у нього нічого не виявили. Допит йому чинили 22 жовтня 1930 року. Зміст протоколу допиту нам не відомий. 1 листопада владика Пахомій був арештований і містився під вартою в Допрі. Звинувачення йому було пред’явлено по ст. 54/10: контрреволюційна діяльність, створення з священиків групи, руху тихоновщина, сергєєвщина, з метою організації єдиного фронту духівництва для виступу проти влади. А вже 4 листопада послідувало рішення судової трійки: п’ять років ув’язнення в концентраційному таборі.

Знову дорога владики Пахомія пролягла на північ, в Соловецький монастир, що став на довгі роки радянським концтабором. Згідно нарису І. Андрєєва, в 1931 році його перевели в табір Май-губи на будівництво Бєломорканала, а через рік, ймовірно, по слабкості здоров’я, він опинився в таборі для інвалідів у Куземі. Останні роки життя владика Пахомій провів на своїй батьківщині. Фізичні сили його залишали, стара травма сприяла розвитку паралічу особи. Якийсь час він жив у Яранську у брата, священика Миколи, а перед смертю був поміщений у лікарню для божевільних в село Котельничі. У літературі називалися дві дати смерті владики Пахомія – 28 травня і 11 листопада 1937 року.

Таким чином, земний шлях архієпископа Пахомія закінчився там, де і почався. На чернігівській землі він провів немало днів свого життя, і вона його не забула. Пам’ять про нього, у вигляді записаних проповідей, спогадів, зберігали вдячні християни. Сподіваємося, що матеріали даної збірки допоможуть подальшому вивченню життя архієпископа Пахомія (Кедрова), а, можливо, і прославлення його в лику святих новомучеників.

Олександр Федорович Тарасенко, доцент кафедри історії і археології України Чернігівського державного педуніверситету їм. Т.Г.Шевченка.