Священносповідник Миколай (Могилевський) В 1919-1920 рр. єпископ Стародубський (†1955)

День пам’яті: 12 / 25 жовтня

9 квітня 1877 року, у день Світлого свята Великодня, у родині скромного псаломщика Никифора і дружини його Марії народився син. Назвали його Феодосієм, на честь св. мученика Феодосія.

“Батько в нас був строгий, – згадував Владика, – він був дуже вимогливим до порядку і виконанню заданих нам робіт. Він був великим знавцем церковного співу”. Про матір владика Миколай згадував: “Мама наша була сама любов. Вона ніколи не кричала на нас, а якщо ми провинимося, що, звичайно, бувало, то вона подивиться так жалібно, що стане дуже соромно”. Велике значення у вихованні Феодосія мала його бабуся Пелагея. “Довгими зимовими вечорами, – згадував Владика, – забирала нас бабуся на піч і починалися нескінченні розповіді про святих угодників Божих”. Часто згадував Владика і свого дідуся, який також був священиком.

Закінчив Катеринославське духовне училище й Катеринославську духовну семінарію. По закінченню семінарії був вчителем другокласної церковної школи.

В 1903 році поступив послушником у Нилову пустинь Тверської єпархії і в 1904 році був пострижений у чернецтво, наречений Миколаєм.

27 травня 1905 року, у день пам’яті заступника Нилової пустині преподобного Нила Столбенського монах Миколай був рукопокладений у сан ієродиякона, а 9 жовтня того ж року була здійснена його хіротонія в ієромонаха. В 1911 році о. Миколай успішно закінчив Московську духовну академію.

З 1911 по 1912 рр. – помічник інспектора Московської духовної академії.

З 1912 по 1913 рр. – інспектор Полтавської духовної семінарії.

З 1913 по 1916 рр. – інспектор Чернігівської духовної семінарії.

В 1915 році зведений у сан ігумена.

З 10 жовтня 1916 р. по 12 червня 1917 р. – архімандрит-настоятель Княже-Володимирівського монастиря в Іркутську і завідуючий Іркутської вчительської місіонерської школи. 12 червня 1917 р. – перший виборний ректор Чернігівської духовної семінарії.

28 жовтня 1919 року в Чернігові архімандрит Миколай був хіротонісан у єпископа Стародубського, вікарія Чернігівської єпархії.

З 1920 року – єпископ Сосницький, вікарій тієї ж єпархії.

З кінця 1922 року кілька місяців примикав до обновлєнців. Довідавшись про хибність дій останніх, видалився від них і таємно приховувався в монастирі “Божа справа, монастир”, приписаному до Нилової пустині. 6 серпня 1923 р. владика Миколай був призначений єпископом Каширським, вікарієм Тульської єпархії.

З 19 жовтня 1923 р. керував Тульською єпархією і Одоєвською. Становище в єпархії в той час було дуже важким. Обновленці захопили переважну більшість приходів. Але зі своєю маленькою паствою єпископ Миколай завзято боровся проти ворогів православ’я. Коли обновленці почали підготовку до собору 1925 року, єпископ Миколай поділяв спільну майже у всіх православних архієреїв думку, що цей собор, на якому обновленці заздалегідь заволоділи для себе всіма перевагами, може принести православ’ю тільки шкоду. Тому він зробив розпорядження настоятелям і церковним радам не входити в переговори з обновленцями. Тульське Єпархіальне Управління приймало всі міри для залучення православних до участі в з’їзді й соборі, але єпископ Миколай і його паства твердо трималися наміченої тактики.

Заарештований 8 травня 1925 року.

Провівши у ув’язненні більш двох років і звільнившись, владика Миколай був призначений 16 вересня 1927 р. на Орловську кафедру. В Орлі Владика служив до наступного свого арешту. От що розповідав сам Владика про той час: “27 липня 1932 року я був заарештований і відправлений у Вороніж, де велося слідство. Про умови життя казати не приходиться, тому що в ті роки вся наша країна відчувала потребу.”

Коли слідство підійшло до кінця, ми зі слідчим розлучалися з жалем. Він довірчо сказав мені: – “Я радий, що хоч якусь користь приніс Вам своїм розслідуванням, що мені вдалося довести правильність Ваших показань, а це для Вас чимало значить – тепер Вам перекваліфікують статтю і дадуть не більше п’яти років, замість очікуваних десяти. – За що ж мені дадуть п’ять років?” – мимоволі вирвалося в мене. – “За вашу популярність. Таких, як Ви на якийсь час треба ізолювати, щоб люди забули про Ваше існування. Ви маєте занадто великий авторитет серед народу і Ваша проповідь має велике значення для народу. За Вами йдуть!” Дивно було для мене почути оцінку мого служіння з вуст представника даної установи, але це було саме так. – “Господи! Слава Тобі! Слава Тобі, Господи! Я, грішник, як умів, так і служив Тобі!” – Тільки і міг я вимовити від радості, що наповнила моє серце. Тепер уже ніякий строк не буде страшити мене”.

Згадуючи свої мандрівки по таборах, Владика багато розповідав про Саров, де він пробув досить довгий час: “Після закриття і розорення монастиря в його приміщеннях був утворений виправно-трудовий табір, у який я і потрапив. Коли я переступив поріг цієї святої обителі, серце моє сповнилося такої невимовної радості, що важко було її стримати. От і привів мене Господь у Саровську пустинь, думав я, до преподобного Серафіма, до якого протягом свого життя неодноразово звертався я з гарячою молитвою.

Я перецілував у монастирі всі решіточки і усі віконечка. У ті часи була ще ціла келія преподобного Серафіма. Я увесь той час, що перебував у Сарові, так і вважав, що перебуваю на слухняності в преподобного Серафіма, по молитвах якого Господь посилає нам таку втіху, що ми можемо служити в ув’язненні Літургію і причащатися Святих Христових Таїн”.
В 1941 році владика Миколай був зведений у сан архієпископа.

Звістка про початок Великої Вітчизняної війни застала Владику напередодні здійснення їм Божественної Літургії. “Я служив проскомідію, – згадував Владика, – коли один з моїх друзів у тиші вівтаря повідомив мені цю жахливу звістку. Що я міг сказати пастві, що у сльозах очікувала не моєї, а Христової втіхи? Я тільки повторив те, що сказав колись св. Олександр Невський: “Не в силі Бог, а в правді!”

І слідом за цією звісткою архієпископа Миколая чекало нове випробування – 27 червня 1941 року Владика був заарештований і направлений у в’язницю м. Саратова.

Пробувши в Саратові в цілому шість місяців, Владика Миколай був направлений у Казахстан, у місто Актюбінськ, а звідти через три місяці в місто Челкар Актюбінської області.

Коли через багато років Владиці поставили запитання: “як він поставився до цього переселення? чи не було в його серці ропоту або образи?” – Владика відповідав: “На все воля Божа. Значить було необхідно перенести мені це важке випробування, яке закінчилося великою духовною радістю.”

А ви подумайте, що буде, якщо людина усе життя стане проводити в розкоші і достатку, в оточенні близьких і рідних людей? Життя, пересичене благами земними, приводить до скам’яніння серця, до охолодження любові до Бога, до близького. Людина від надмірностей стає жорстокою, не розуміє чужого горя, чужого лиха. Владика їхав на вільне заслання, але в арештантському вагоні. На станцію Челкар поїзд прибув уночі. Охоронці виштовхнули Владику на перон у нижній білизні і рваному ватнику. У руках у Владики було тільки посвідчення, з яким він повинен два рази на місяць з’являтися в місцеве відділення НКВС для відмітки.

Всю ніч Владика пересидів на вокзалі. Настав ранок. Треба було кудись іти. Але як іти взимку в такому вигляді? Та і йти було нікуди. Владиці довелося звернутися по допомогу до бабусь, і на його прохання відгукнулися добрі жіночі серця. Бабусі подали йому хто – тілогрійку, хто – шапку, хто – залатані валянки. Одна бабуся дала притулок йому в сараї, де в неї знаходилися корова і свиня. Владиці в цей час ішов 65-й рік. Голова його була біла і вигляд його мимоволі викликав жаль. Владика намагався влаштуватися на роботу, але ніхто не брав його бо він виглядав старше своїх років. Він змушений був збирати милостиню, щоб не вмерти з голоду.

Згодом, духовні чада запитували у Владики: “Чому Ви не сказали бабусям, які дали Вам одяг, що ви – єпископ?” Владика відповідав: “Якщо Господь посилає хрест, Він же і сили дає, щоб його нести, Він же його і полегшує. У таких випадках не повинна проявлятися своя воля, потрібно цілком віддаватися волі Божої. Іти всупереч волі Божої негідно християнину, і після того, як людина терпляче перенесе послані йому випробування, Господь посилає духовну радість”, – закінчив Владика своє пояснення.
Так, до глибокої осені 1942 року Владика продовжував тягнути своє злидарське існування. Фізичні сили його закінчувалися. Від недоїдання і холоду в нього розвивалися хвороби, тіло його було покрито наривами, від бруду завелися воші. Сили залишали не по днях, а по часах…

І ось настала мить, коли всохнули останні сили і Владика знепритомнів .

Опам’ятався він у лікарні, у чистій кімнаті, у чистій постелі. Було світло і тепло, над Владикою схилилися люди. Він закрив очі, бо гадав, що все це йому здається. Один із зігнутих перевірив пульс і сказав: – “Ну ось, майже нормальний! Опам’ятався наш дідусь!” Поправлявся Владика повільно. А коли піднявся з постелі, відразу ж став намагатися принести користь навколишнім. Кому води подасть, кому судно принесе, кому постіль поправить, кому скаже добре слово. У лікарні полюбили цього доброго дідка. Усі стали називати його ласкаво: “Дідусь”. Але тільки один молодий лікар знав трагедію цього “дідуся”, знав, що випиши його з лікарні, і знову піде він просити милостиню і мешкати поруч із коровою і свинею.

І ось настав день, коли лікарю запропонували виписати “дідуся” з лікарні. Владика Миколай став молитися Господу, знову віддаючи себе в Його волю: “Куди Ти, Господи, пошлеш мене, туди і піду!” І ось, коли всі зібралися попрощатися з добрим “дідусем”, увійшла нянечка і сказала: – “Дідусь, за вами приїхали!” – “Хто приїхав?” – запитали всі разом. – “Так той самий татарин, який вам іноді передачі приносив, хіба не пам’ятаєте?”

Звичайно, Владика не міг забути як регулярно, через кожні десять днів, йому передавали від якогось незнайомого йому татарина пару татарських коржів, кілька яєць і кілька шматочків цукру. І ще знав Владика, що саме цей татарин підібрав його, напівживого, без пам’яті лежачого на дорозі, і відвіз у лікарню. Приголомшений, Владика пішов до виходу. Дійсно, у лікарняних дверях стояв татарин з батогом у руках. – “Ну, здоров, бачка!” – сказав він Владиці і посміхнувся добродушною посмішкою. Владика теж привітався з ним. Вийшли на вулицю, татарин посадив Владику в сани, сів сам і вони поїхали. Був кінець зими 1943 року. – “Чому ви вирішили взяти участь у моєму житті і так милостиво поставилися до мене? Адже ви мене зовсім не знаєте,” – запитав Владика. – “Треба допомагати один одному”, – відповів татарин, – “Бог сказав, що мені треба допомагати тобі, треба рятувати твоє життя”. – “Як сказав вам Бог?” – здивовано запитав Владика. – “Не знаю як,” – відповів татарин, – “коли я їхав по своїх справах, Бог сказав мені: Візьми цього старого, його потрібно врятувати”.

Для Владики почалося спокійне життя. Татарин мав зв’язки і зміг влаштувати так, що через якийсь час у Челкар приїхала Віра Афанасіївна Фомушкіна, його духовна дочка, яка так само була заслана, але в іншу місцевість. Віра Афанасіївна не стала приховувати від навколишніх, хто такий той “дідусь”, якого дбайливо виходили челкарці.

10 жовтня 1944 року Владика сам направив Народному Комісару Внутрішніх справ СРСР “старанне прохання”, у якому просив зняти з нього звання “вільного засланця”, дозволити виїхати в Росію “і там зайняти єпископську кафедру по призначенню Патріаршого Синоду.

Постановою Особливої Наради при Народному Комісаріаті Внутрішніх Справ СРСР від 19 травня 1945 року владика Миколай був звільнений достроково.
5 липня 1945 року постановою Священного Синоду була утворена Алма-атинська єпархія, керуючим якої був призначений архієпископ Миколай (Могилевський).

Владика прибув в Алма-Ату 26 жовтня 1945 року в день святкування ікони Божої Матері, іменованої Їверська.

Приїхавши в Алма-Ату, владика Миколай почав своє служіння в маленькій, віддаленої від центру міста Казанській церкві, яка була відкрита за кілька місяців до його приїзду.

Незвичайні ревнощі були у Владики до богослужінь, які він здійснював з максимальним для парафіяльного храму наближенням до монастирського уставу. Служив він завжди благоговійно, ніколи не поспішав. А коли, бувало, Владика служить, а хор заквапить службу, він зараз же вигляне з вівтаря і запитає: – “Хто тут на поїзд поспішає?” Всім стане соромно, і хор відразу сповільнює темп. Якось раз приїхав Владика в собор о пів на сьому вечора, а вечірня, яка почалася о шостій годині, уже майже відійшла. І Владика сказав: – “Давайте почнемо спочатку, до божественної служби так недбало відноситися не можна”. І вечірня почалася спочатку. Владика став на крилас і співав.

Так почалося архіпастирське служіння владики Миколая вдалині від гаряче улюбленої їм Росії на далекій казахстанській землі.

У той час Владиці йшов уже 70-й рік. Владика не тільки вимагав строгого виконання уставу, але завжди роз’яснював значення богослужінь, чому потрібно співати або читати саме те, а не інше.

В 1947 році до Великодня нагороджений хрестом на клобук.

З 1951 року одночасно керував і Семипалатинською єпархією.

У лютому 1955 р. зведений у сан митрополита з приводу 35-річчя перебування його в єпископському сані.

У понеділок 24 жовтня напередодні смерті, Владика ще трохи говорив. Він казав кожному що-небудь ласкаве, як би прощаючись. Близько 5 години вечора в нього стався серцевий напад з гострим болем, після якого він уже не говорив і лежав із заплющеними очима.

У вівторок ранком він знайшов у собі сили кілька раз перехреститися при читанні біля його одру акафіста святій Великомучениці Варварі.

О 5-й годині дня 25 жовтня 1955 навколишні помітили наближення кінця. Стали читати відхідну, дали в руки Владиці запалену свічу, і з останніми словами канону на сход душі, святитель тихо і спокійно випустив свій останній подих. Це було о 16 годині 45 хвилин.

28 жовтня 1955 р. єпископ Ташкентський і Середньоазіатський Єрмоген (Голубєв) із сонмом духівництва відспівав Владику Миколая в кафедральному соборі м. Алма-Ати. Усю дорогу від храму до цвинтаря (а це близько 7 км) труну несли на руках. За труною, по підрахунках міліції, ішло до 40000 людей. Цвинтар був переповнений народом так, що духівництво яке прямувало за труною із труднощами досягло могили. Біля могили відслужили літію, і преосвященний Єрмоген передав землі тіло покійного Святителя.

Митрополит Миколай (Могилевський) був прославлений у сонмі новомучеників і сповідників віри православної на Архієрейському Соборі 2000 року.

Спогади:
У липні 1947 року Владика повинен був летіти в Москву на засідання Священного Синоду.

Під час посадки в літак Владика зі своїми супутниками стояв біля трапа і благословляв всіх пасажирів що сідали в літак. Владика їздив і літав завжди в рясі, незважаючи на те, що часто піддавався за це глузуванням.

І цього разу пасажири, помітивши що їх благословляє духовна особа, почали над ним сміятися, почулися ущипливі вигуки:
– Ну, нам летіти не страшно, з нами святий летить! Майже ніхто з пасажирів не сказав доброго слова. – “А я не слухав їх”, – розповідав після повернення Владика – “я їх шкодував. Адже люди навіть не підозрюють, що не від свого розуму і поняття говорять огиду, а виконують злу волю ворога роду людського. Я спокійно благословляв усіх”.

Усі сіли, літак здійнявся в повітря. Минув якийсь час, і раптом занепокоїлися льотчики. Зрештою старший пілот оголосив про небезпеку – відмовляє один мотор. Становище було загрозливе, насувалася катастрофа. Серед пасажирів почалася паніка. Але Владика сказав: “Давайте помолимося! Жодна душа не загине”! – а потім додав, – “лише трохи забруднимося”. Владика підвівся і почав молитися. Хвилювання пасажирів не спадало. Ніхто не звертав на Владику ніякої уваги, але через кілька хвилин усі почали затихати, підводитися зі своїх місць і прислухатися до його молитви. А він молив Господа врятувати всіх, хто летить цим літаком. У цей час літак став падати вниз. Але, на диво льотчиків, які знали, яким повинне бути це падіння, літак не падав, як звичайно, а як би планував і тихо опускався вниз. Літак упав у якесь заболочене, але неглибоке озерце. Коли люди трохи заспокоїлися від пережитого ними страху, то стали підходити і дякувати Владиці. Підійшов і старший пілот: – “Відбулося чудо, отче, – сказав він, – простіть за наші глузування!” – “Бог простить, – відповів Владика. – Богу дякуйте і Його Пречисту Матір, і покладайте свої надії на Святителя Миколая”.

У пам’яті старшого іподиякона Арія Івановича Батаєва яскраво запам’яталося одне з відвідувань ними міста Уральська. “Було це, – згадує Арій Іванович, – улітку на початку 50-х років. Владика звершував богослужіння в Михайло-Архангельському соборі міста Уральська. Після служби він став розмовляти з віруючими. Народ поскаржився Владиці на спеку і посуху в Уральській області, тому що відтоді , як станув сніг, на землю не випало ні єдиної краплі дощу.

Владика сказав: – “Давайте помолимося Царю Небесному, може він почує нашу молитву”. Стали звершувати молебень. І відбулося чудо – небо, на якому не було ні єдиної хмари, стемніло, покрилося густими хмарами і пішов не просто дощ, а линула злива, як з відра. Від страшних гуркотів грому тремтіли стіни старовинного уральського собору. Владика призупинив молитву і сказав: “Православні! Хіба це не чудо?!”

Завершивши молебень і почекавши, коли затихне злива, всі вийшли у двір, вдихнули свіжого, чистого повітря. Владиці потрібно було пройти пішки метрів 200 від храму до дому настоятеля, але після зливи дорога стала місивом бруду. Тоді народ, переповнений любов’ю і подяки до Владики, відразу вислав дорогу знятим із себе одягом.

Молився Владика зі сльозами, особливо при звершені Божественної Літургії, коли співали “Тебе поем, Тебе благословим…”, він завжди плакав. Він казав, що плаче від радості, що Господь сподобив його служити цю Літургію, і від щастя, що він може молитися за своїх духовних чад і всіх вірних. Часто він просив своїх прихожан: “От я вчу вас, друзі мої, ви ж бачите, я старий, адже Господь запитає з мене за вас. А ви забуваєте мої слова, не виконуєте того, чому я вчу вас. З вас теж запитає Господь, чому ви мої слова не запам’ятовуєте і не намагаєтеся їх виконувати. Прошу вас, запам’ятовуйте мої слова і робіть так, як я вчу вас, друзі мої”. Старанний молитовник, особливо любив і почитав Владика Матір Божу. До великої духовної втіхи своєї пастви, у свято Успіня Пресвятої Богородиці Владика, вперше в Алма-Аті став звершувати чудовий чин поховання Плащаниці. Коли з ким-небудь траплялося нещастя або хто-небудь занедужував, Владика першою справою радив, як можна суворіше висповідатися, причаститися і тільки після цього приступати до виправлення того становища, у якому людина опинилася, або до лікування хвороби. “Нечиста сповідь – ось корінь усіх наших лих. А чому? Тому, що Господь прагне, щоб усі врятувалися, от і рятує нас через усілякі напасті. Тільки в напасті ми згадуємо про Бога, а в добробуті нашому нам тоді не до Нього”.

У дні Великодня й Різдва Христова двері будинку Владики не зачинялися. Усі христосувалися, славили Господа! Всі! Всі! Всі! “На Великдень”, – згадують півчі, – “після служби в храмі ми ходили додому до Владики вітати його зі святом. Увесь Великдень, бувало, проспіваємо, а йому все мало, усе просить: “Давайте ще поспіваємо…, адже така радість у нас!” Як мале дитя радів Владика Великим святам.

На Різдво ходили до нього славити Христа. Він подарунками нас стане наділяти. І нам було радісно, що Владика наш був таким милостивим, кожна зморщечка на його обличчі світилася як ясне сонечко “.

Святитель Алматинський Миколай часто говорив: – “Друзі мої, не забувайте мене, грішного, у молитвах своїх зараз і після смерті. Я вас не забуваю і ніколи не забуду. Якщо тільки Господь прийме мене у свої обителі, якщо простить і помилує, я буду молитися за вас і після мого переходу в інше життя.

Після кожної Літургії Владика, стоячи на амвоні, благословляв кожного, незважаючи на те, що в недільні і святкові дні в храмі були присутні до тисячі людей і більше.

– Владика, – бувало, скажуть йому його чада, – вам важко після служби всіх благословляти. Дали б спільне благословення і їхали б додому відпочивати. “Е, ви не знаєте, як наш православний народ любить архієрейське благословення і дорожить їм! – відповідав Владика і, помовчавши, продовжував – так буває, що я іноді так утомлююся, що подумаю: Дам спільне благословення. А тоді приходить інша: А раптом мене Господь сьогодні призве до Себе і запитає, як я розлучився зі своєю паствою ? Ця думка додає мені сили, і я благословляю народ”.

Він любив усіх рівною, божественною любов’ю і цю любов виливав на кожну людину, яка зустрічалася йому.

З великою ретельністю, слізною молитвою молився Владика і у себе вдома. У своїй тихій келії, не в архієрейському облаченні, а в смиренній чернечій мантії. Мати Віра щоранку і щовечора вішала біля аналоя сухі рушники і забирала їх мокрими, від Владикіних сліз.

Зі спогадів Протоієрея Валерія Захарова, настоятеля Свято-Микільського собору м. Алмати: В 70-х роках митрополит Алматинський і Казахстанський Йосип (Чернов) в одній зі своїх проповідей говорив такі слова: “Ми, алма-атинці, живемо в підніжжі Тянь-Шанських гір. І, з одного боку, ми щасливі тим, що краса цих гір радує око людини, але, з іншого боку, гори приховують небезпеку землетрусів і селевих потоків. Але Алма-Ата ніколи не буде знесена селем і ніколи не буде зруйнована землетрусом, тому що в нас є великі молитовники в особі Митрополита Миколая і схіархімандрита Севастіана”. Владика Йосип так говорив, і я це точно пам’ятаю.

Зі спогадів Валентини Павлівни Шитайлової, м. Єлець: “Владика часто стояв з нами на криласі, він любив з лівим хором співати ранню літургію. Сам тон задавав. У нього був оксамитовий баритон, дуже м’який, красивий. Коли Владика співав, він пронизував душу своїм співом. Особливо у Великому пісту – він виходив на кафедру і співав “Чертог Твой вижду, Спасе мой,…” – співав задушевно, сумно. Його голос лився по храму, стояла гробова тиша, лише чутно, як бряжчать дзвінці з кадила і як люди плачуть”.

Сам Владика завжди плакав. Особливо видні були його сльози на оксамитовому постовому одяганні при вечірньому електричному освітленні, як перлисті нитки, блищали сльози на його сакосі. І що дивно, коли плачемо ми, то ні співати, ні читати при цьому не можемо. А Владика плаче і ясним голосом подає вигуки.

Зі спогадів Марії Олексіївни Петренко, Алма-Ата: “Ішов 1948 рік. Життя моє, як і в мільйонів інших людей у цей важкий післявоєнний час було дуже важке. Мій чоловік, батько і брат загинули на фронті. У мене залишилося двоє дітей. Крім того, у мене розвивалося серйозне захворювання лівої легені.

Я багато плакала і прийшла в таку зневіру, що стала думати про те, щоб покінчити із собою. Здавалося, ось разом обірву все і мені стане легко. Я ніколи всерйоз не замислювалася про сутність релігії. І от одного разу уві сні чую, як хтось говорить мені: “Ти йди до Владики, він добрий. Він тобі допоможе. І дітей тобі треба охрестити “… Тепер я вже не пам’ятаю, наяву це було або уві сні. Моя душа, імовірно, просила допомоги і, може бути, мій Ангел-Хранитель як би підштовхував мене: іди, шукай і знайдеш!

Довідалася я, хто такий Владика і де він живе. Після роботи о 6 годині вечора прийшла до хвіртки будинку № 45 по вул. Кавалерійській. Мені відкрила двері жінка похилого віку, запитала навіщо я прийшла. Я сказала, що хочу розповісти Владиці про себе. Коли я побачила Владику, мене стало трясти, відчувала, що не можу сказати жодного слова. – “Здрастуйте”, – тільки і змогла я видавити із себе. – “Заспокойся, дитя”, – ласкаво сказав Владика. Він погладив мене по голові, посадив на стілець і попросив жінку дати мені води. Коли я стала пити воду, мої зуби стукали по краю стакана. – Прошу, заспокойся, не треба плакати, треба було давно сюди прийти, – знову почула я ласкавий голос старця.

Коли я трохи заспокоїлася, почала говорити… Розповіла про своє життя, про свою хворобу і про те страшне, що я задумала. – “От і слава Богу! – сказав він, – от і добре, що ти так просто до мене прийшла!” Після моєї розповіді Владика пояснив мені, який великий гріх – самогубство. – Як би не було важко, не можна самовільно обривати своє життя, потрібно з молитвою звернутися до Господа і Він завжди полегшить даний тобі хрест. Потім він підвівся і підніс хвалу Богу: – Слава Тобі, Господи, слава Тобі за все на віки! Я пробула у Владики до 10 години вечора. Мені важко було повірити, що все це відбувається зі мною. І так мені стало радісно і легко! Так, дійсно, я відчула, що з нами Бог!

Зі спогадів Єреміной Валентини Данилівни, м. Алма-Ата: “Останні роки Владика часто хворів, але і тоді прагнув бути в церкві. Бувало, мати Віра просить його: – Владика, зостаньтеся вдома, адже Ви такі хворі! А він відповідав: Ось в церкві я і вилікуюся. А вдома занедужаю ще більше. Бажаючи продовжити дні життя Владики, лікарі радили йому перемінити клімат, сподіваючись, що це підтримає його здоров’я, але Владика, почуваючи неминучість смерті, відмовився від переїзду, сказавши: “Тут мене всі так люблять що я хочу вмерти на руках своїх чад”.

Молитовний настрій не залишав Владику в усі дні його хвороби. У неділю 23 жовтня після останнього свого причастя Святих Христових Таїн, коли монахині в їдальні заспівали було “Совет превечный…”, Владика зі спальні закричав їм: – “Матінки, матінки, на цім поставимо крапку. Тепер почнемо чин поховання єпископа”. Спів припинили, але сліз утримати не могли.

Особливо напружено і голосно молився Владика в ніч із 23 на 24 жовтня. Можна було розчути слова: “Господи, не осуди мя по делом моим, но сотвори со мною по милости Твоей!” Багато разів повторював із глибоким почуттям: “Господи! Милости прошу, а не суда!”