Святитель Георгій (Кониський), архієпископ Могильовський (†1795)

День пам’яті: 13 / 26 лютого (день преставлення) і 24 липня / 6серпня (день прославлення).

Святитель Георгій (Кониський), архієпископ Могильовський (КОНИСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ОСИПОВИЧ) народився 20 листопада 1717 року в полковому місті Ніжині, що на Чернігівщині, у шляхетній українській родині. Серед вихідців із роду Кониських були і славні козацькі воєначальники, і православні священослужителі, і міські адміністратори. Батько Осип Іванович був сотенним урядником Ніжинського козацького полку, а в 1727 році став бургомістром міста Ніжина.

Новонародженого назвали Григорієм, адже за церковним календарем того дня вшановується пам’ять преподобного Григорія Декаполіта, активного противника єресі іконоборства в IX ст. З грецької мови ім’я Григорій перекладається, як той хто пильнує, бадьорий». Саме таким і був все своє життя Григорій Кониський.

Першими його вчителями були батьки, а першим підручником — Псалтир. Вірогідно, що він закінчив початкову полкову школу. Коли ж Григорію виповнилось 11 років, його життєвий шлях проліг до Києва в головний центр української освіти і науки — Києво-Могилянську академію. Там він став навчатися у класах поетики, риторики і філософії. Навчання продовжувалося 15 років. Серед викладачів тоді були знамениті українські богослови, майбутні архієпископи: Санкт-Петербурзький Сильвестр Кулябка і Новгородський Феофан Прокопович та майбутній вчений-орієнталіст європейського рівня — Симон Тодорський.

Як один із найздібніших учнів після завершення навчання у 1743 році Григорій Кониський був залишений в Академії викладачем поетики. А вже 11 серпня наступного року він приймає чернечий постриг з іменем Георгій, що на тій же грецькій мові означає — «землероб». І тут все правильно — він дійсно стане хліборобом, але на ниві духовній, святительській.

А поки що поряд з викладацькою роботою чернець Григорій починає займатися творчістю. Уже в 1747 році в академії була поставлена його перша драма «Воскресіння мертвих», він починає писати вірші, і все це тогочасною українською мовою. У травні того ж року отець Георгій був призначений на посаду префекта (помічника ректора) і професора філософії. Вірогідно, разом з цим призначенням він отримав сан ієромонаха. Посада префекта для молодого викладача була надто не простою, адже вона в першу чергу передбачала, що він є головним впроваджувачем ідей ректора в життя академії. Та з іншого боку саме тут він набув безцінного досвіду адміністративного управління таким великим навчальним закладом. Згадаймо лише одну створену ним «Инструкцию находящимся по школам при церквах Киево-Подольских студентам, в Академии Киевской…», в якій були ретельно виписані правила поведінки студентів і в школі, і за її межами, і на квартирі, і між собою, і з викладачами, і під час богослужінь. По лінії викладацької роботи отець Георгій написав і виклав слухачам два філософські курси — це була його філософія, зорієнтована на європейську нового часу. Кониський був прихильником концепції двох істин — віри і розуму. Безумовно, він вважав Бога творцем Всесвіту. Щодо людини, то вона повинна шукати земне щастя через доброчесне життя.

Щасливе поєднання в одній особі вродженого адміністратора і здібного педагога привело до нових змін у трудовій і пастирській діяльності отця Георгія.

1757 року його було затверджено на новій посаді професора богослов’я, яку за власним бажанням звільнив ректор Академії Сильвестр Ляскоронський, а через рік він став замість нього ректором та архімандритом Києво-Братського монастиря. Протягом трьох ороків отець Георгій Кониський придбав собі широку популярність як реформатор і зробив значний внесок у богословську науку, набагато розширивши навчальний матеріал. На посаді ректора він був дбайливим господарником і адміністратором. Академія при ньому досягла вищого рівня процвітання і слави.

Але, як писав перший біограф Георгія Кониського, його внук протоієрей Іван Григорович, не в мантії професора чи ректора йому судилося залишити про себе пам’ять в історії. Жереб долі готував йому святительське служіння на землі Білоруській, яка була тоді під владою Польщі і на якій була лише одна православна єпархія — Мстиславсько-Могильовська. Якраз у 1754 році і вона «овдовіла», бо помер її 12-річний керманич — преосвященний Єремія Волчанський, також випускник Києво-Могилянської академії.

Далеко не простою справою для Священного Синоду Руської Православної Церкви було призначення нового єпископа у Могильов. Адже треба було мати згоду і російської цариці, і польського короля. І якщо Єлизавета Петрівна завжди була прихильною до вихідців з України, то король мав ще слухати і Папу Римського, і мав офіційно підтвердити привілей на Могильовську кафедру. І диво сталося — 16 липня 1755 року Синод отримав «повний оригінальний королівський привілей… для нового єпископа Білоруського, означеного Григорія Кониського… від його величності короля…» Згадуваний біограф І. Григорович пояснює це винятковою милістю короля до особи самого кандидата. Може, так воно й було…

Висвячення архімандрита Георгія Кониського на єпископа Могильовського і Білоруського здійснили в Києві в Соборі Святої Софії митрополит Київський Тимофій Щербацький та українські єпископи Іраклій Чернігівський та Іван Переяславський.

26 жовтня владика Георгій був уже в Могильові, де його чекав непочатий край архієрейського служіння. І почалося воно в умовах, коли стало відомо, що Папа Римський вимагає від короля взагалі не допустити тим подальшого існування православної кафедри. Тож початок був справді тяжкий.

Найбільше прийшлося витерпіти Георгію Кониському від фанатиків, що займалися навертанням православних до унії та католицтва. Наведемо лише єдиний приклад, як у червні 1759 року преосвященний Георгій правив службу Божу у храмі м. Орші і туди ввірвалися «місіонери». Вони били і розганяли людей, а оточивши єпископа і навіть не знімаючи головних уборів, кричали до нього: «Попе, хлопе, схизматику!» Стало неможливим продовжувати службу, і владика змушений був полишити храм. Щоб спасти його від розлюченого натовпу, вірні змушені були вивозити владику з міста на возі, прикривши кінським гноєм. Про все, що творили такі «християни» з православним людом, він регулярно доповідав у Синод. Відомо про це було і у Варшаві. Коли ж на престол прийшов Станіслав Понятовський, єпископ Георгій 27 червня 1765 р. тримав перед ним промову і, розповідаючи про великі страждання православних білорусів і українців, сказав: «Одна тільки віра наша ставиться нам як злочин… Нас, християн, переслідують християни ж, нас, вірних, переслідують більше, ніж невірних. Замикають наші церкви, в яких завжди прославляється Христос… За те, що ми не сміємо тлумачити Закон Божий за людськими переданнями і не сміємо змішувати земне з небесним, нас називають схизматиками… За те, що ми боїмося безсоромно суперечити совісті нас засуджують у темниці, на рани, на меч, на вогонь…»

На цю промову, сказану по-латинські, король відповів: «Отримаєте підтвердження всього, на що маєте давні права». Але це була лише гарна обіцянка. А ще король запитав: «Чи багато в Росії таких розумних людей, як ви?» і отримав чудову і скромну відповідь: «Я самий останній».

Та, не зважаючи на страшні утиски, повернувшись у Могильов, Єпископ Георгій як палкий прихильник освіти засновує ряд шкіл та духовну семінарію на зразок рідної Києво-Могилянки. Отримує з Києва дієву допомогу викладачами і підручниками. При архієрейському домі започатковує свою друкарню, будує новий навчальний корпус семінарії. Бере активну участь у громадському житті.

Він різко засуджує розбещеність і аморальність влади, ганьбить чиновників і судову систему за хабарництво. Єдиним моральним чинником для тогочасного суспільства вважав Церкву, тому й мали неоціненне значення його повчальні проповіді.

В 1972 році різко погіршився стан здоров’я святителя Георгія, а 13 лютого 1795 року наступила блаженна кончина. Похований він у Спасо-Преображенському соборі м. Могильова. На надмогильній плиті епітафія, створена ним самим незадовго до смерті:

«Колыбель — Нежин, Киев — мой учитель;
Я в 38 лет назван: святитель.
Семнадцать лет боролся я с волками,
А двадцать два как пастырь отдохнул с овцами.
За претерпенные труды и непогоду
Архиепископом и членом стал Синоду.
Георгий именем, я из Конисских дому.
Коню подобен был я почтовому.
Тут трупа моего зарыты кости
В год семисотый пятый девяностый»

У декількох десятках слів — усе життя… Безбожні французи осквернили домовину святителя Георгія, відкривши її у 1813 році, повертаючись із безславних військових походів. Святі мощі були нетлінними. Теж саме виявилося і в 1875 році при заміні підлоги в церкві-усипальниці.

Білоруська Православна Церква в 1993 році здійснила місцеву канонізацію Святителя Георгія Кониського і встановила дні вшанування його пам’яті:

13 (26) лютого — — в день кончини та 24 липня (6 серпня) — в день прославлення.

Борис САМБОР. УКРАЇНЦІ В СВІТІ