Майже сенсаційна знахідка в Нових Млинах ще раз змушує нас пам’ятати уроки історії.

Лікарняна палата на троє ліжок потопала в тиші. Її, настояну на білих простирадлах і таких же білих стінах, порушував хіба що легенький шепіт-шелест стареньких вуст: самотній пацієнт палати дідусь Павло ледве чутно молився на білу стіну.

Вечоріло, і молода медсестра зайшла до хворого виконати прописані лікарем останні цього дня маніпуляції і несподівано для себе знову зачинила двері. Заважати старому не хотіла. Проте передумала і зайшла знову – змусив обов’язок.

– Ти не подумай, Тетяно Миколаївно, що я вже з’їхав із глузду, – першим почав розмову дідок, – я молився на стіну…

– Та ні, я нічого… – з розумінням обізвалася жінка.

– …на стіну, в якій – ікони. А значить, молився перед іконами.

І жінка зрозуміла таїну, котру містила їхня лікарня.

Розіп’яті ікони

Історія Нових Млинів знає п’ять церков, проте сучасники, крім нині діючої Троїцької, знають із переказів дві – Георгіївську і Миколаївську. Остання – шедевр дерев’яного зодчества Лівобережної України XVIII століття – стояла на місці сучасного скверика перед колишньою конторою колгоспу імені Горького, була знищена нібито 1936 року. Храм належав до числа двох десятків церков Чернігівщини, архітектурні особливості яких досліджував у ті роки видатний дослідник церковної старовини Степан Таранущенко і відомості про який помістив у фундаментальній праці свого життя «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України».

Після закриття храму хтось рятував удома ікони, хтось тягнув додому колоди й цеглу для власного будівництва, але найбільш значущими спорудами з церковного матеріалу вийшли колгоспна комора і лікарня, доточена до колишнього панського будинку. Сюди ж, до лікарні, потрапили і безцінні не тільки в духовному, а й у художньо-історичному відношенні ікони. Написані богонатхненними іконописцями, намолені за кілька століть, вони були буквально розіп’яті горе-майстрами на стовпах.

Як це робилося? Перегородки між палатами робилися порожнистими, дощаними. Тож іноді замість дощок у хід ішли ікони великого формату, в тому числі й написані на полотні. Їх прибивали між стойками ликами святих досередини, а ззовні дранкували, штукатурили…

Здавалося, кров капала з цих ікон. А чи здригнулося хоч одне серце в будівельників, коли вони підносили молоток чи розколювали або затесували ікону, щоб утиснути в незаповнений простір стіни? Мабуть, так, як і в розпинателів Христа на Голгофі. Тільки в Нових Млинах орудували, як і в кожному селі, не приїжджі іудеї, а свої люди, чиї діди-прадіди стояли перед цими іконами на колінах.

Напевно, дідусь Павло знав, на якій саме перегородці розіп’яті ікони, але всі обставини того жахливого факту поніс із собою ще 1995 року.

І ось шістнадцять років тому лікарня згоріла. А те, що залишилось від неї, стояло під снігами й дощами, і ніяка влада прибрати руїну чомусь не змогла. Заважали нібито якісь бюрократичні рогатки, побоювання нажити собі клопоти на голову.

Та ось кілька днів тому староста Надія Роєва організувала зо два десятки молодців, таких як ентузіаст Володимир Бараненко з друзями, котрі безкоштовно потрудились на користь сільської громади й амбулаторії зокрема, для якої потрібні дрова. Недогорілі стіни валяли за допомогою трактора. Хрясь, трісь… І очам робітників, що доламували стіни вручну, відкрилась таємниця дідуся Павла Льодка, здатна поставити в ступор кого завгодно. І ось тут згадала про той випадок медсестра Тетяна Перебинос.

Не з чужих слів

Нам теж у цьому зв’язку захотілось хоч що-небудь дізнатись про старенького пацієнта, що відкрив таку таємницю.

– Я знала, що Павло Іванович колись був священиком, він постійно ходив до церкви, – розповідає Тетяна Перебинос, – і, можливо, не з чужих слів знав, що саме той лікарняний простінок збудований з ікон. Він казав: «Страшно було дивитися, коли нищили церкву, як люди топталися по святині…

Він жив самотньо, шив односельцям валянки, легке домашнє взуття».

Більше ясності в біографію отця Павла вніс його син, Григорій Льодок: «Батько народився 1904 року й прожив 91 рік. Мій дід теж був при церкві якимось прислужником. Батько до війни працював у колгоспі, ось покажу вам і документи. Був на війні, із Криму після оточення дуже довго й важко повертався пішки. Мав бойові нагороди.

Коли прийняв сан священника – не можу сказати. Та й невеликим я був. А потім батька репресували, за лжедоносом дали аж 15 років ув’язнення, але просидів кілька років, після смерті Сталіна повернувся, пам’ятаю, коли я був у другому класі».

Як удалося довідатися з інших джерел, отця Павла схопили тільки за одне необачно сказане слово. У селі й досі знають, хто на нього доніс. Проте до останнього часу, можливо, не всі, особливо молодші, знали, що о. Павло був священником, адже служив він давно, та й не вдома, а в Носелівці, Оболонні на Коропщині, а коли повернувся, то старістю шив землякам валянки.

Реабілітували його тільки 1993 року, за два роки до смерті. І в списку йому подібних, опублікованому в райгазеті, реабілітатори допустили дві помилки: неправильно зазначений рік народження і сфера занять («працював на Дону (1948-1992))». На якому Дону і чому до самісінької смерті? Може, малось на увазі «на дому»? Тобто вдома шив взуття. І ні згадки – про його священицький шлях.

Епілог

Є в небайдужих новомлинівців думка передати знайдені раритети до Троїцької церкви урочисто. У принципі, частину з них можна навіть реставрувати. Але ж роботи з ліквідації недогорілої лікарні ще далеко не закінчені. І хто знає, чи не чекають на жителів села нові знахідки. Варто тільки пам’ятати, що святині поки що не можна показувати заїжджим «реставраторам», які потім перепродають їх на аукціонах. Рідкісна ж старовина! І це – теж один із уроків, які ми повинні засвоїти. Адже, як ведеться ще з біблейських часів: одні розпинають Христа, інші продають, як Іуда, за 30 срібляників.